Сьогодні Слово Боже з Євангелія від св. Йоанна: Йн 20, 1-9
Першого дня тижня Марія Магдали
на прийшла до гробниці ранесенько, як ще не розвиднілось, аж бачить — камінь відкочено від гробниці. Отож біжить вона, прибігає до Симона Петра й до іншого учня, якого Ісус любив, та й каже їм: «Забрали Господа з гробниці й не знаємо, де покладено його!» Пішов Петро з отим іншим учнем, і приходять до гробниці. Бігли вони обидва разом, та той інший учень біг швидше за Петра, тим і прибув до гробниці першим; нахилившися, бачить — лежить полотнище. Однак, не ввійшов. Приходить тоді слідом за ним Симон Петро і, ввійшовши до гробниці, бачить, що полотнище лежить, а й хустка, яка в нього на голові була: лежала ж вона не з полотнищем, а, згорнена збоку, на іншому місці. Тоді ввійшов і той інший учень, який першим був прийшов до гробниці, — і побачив, і увірував. Вони бо ще не знали Писання, за яким мав він з мертвих воскреснути.
У темряві людина відчуває себе невпевнено. Думки та уява бурхливо працюють, навіюючи страх. Марія Магдалина теж пережила всю гаму почуттів і думок, коли йшла до Ісусового гробу. Однак це не затримало її, а, навпаки, додало сил та наснаги, щоб вийти з розпачу. Подивися на неї, яка перша зустріла воскреслого Господа! Як міцно треба кохати, як сильно відчувати вдячність до Бога, щоб встати рано-вранці й почати шукати Його!
Любов не можна пояснити або до кінця зрозуміти, це завжди буде тільки невдала спроба. Любов розуміє той, хто осягнув її на собі. Подібно так і зі смертю й воскресінням. Бог Отець об’являє нам в Ісусові Його любов до нас. Сила цієї любові вириває з темряви гробу, розпачу й самотності. Місія відкуплення світу закінчилася перемогою Ісуса. Зараз Святий Дух прагне продовжувати цю місію спасіння в тобі. Подумай, а який камінь повинен відсунути ти?
Віра потребує свідків, які самі зустріли воскреслого Ісуса, а пізніше розповідають про Його воскресіння іншим. Слова Марії Магдалини так вразили Петра та Йоана, що вони не могли спокійно йти до гробу. Йоан біг з усіх сил, щоб побачити те, що заповідав Ісус. Тільки тоді, коли побачив пустий гріб, повірив Слову. А коли я востаннє був свідком Воскреслого?
Ісусе, виведи мене з темряви мого замкненого гробу й провадь дорогою до Отця.
Оповідання про ВЕЛИКДЕНЬ
Великоднього тижня забіліли всі хати, ніби вбратись у білі сорочки, лишень одна маленька хатка край села стояла як сиротина, без білої одежини…
У тій хатці жила бідна вдовиця. Попала вона в тяжку слабість і більше жодної помочі не мала, окрім семилітнього сина. Семенко був дуже добрий синок: і слухняний, і тихий, і роботящий. Товариші любили його, як рідного брата, а отець духовний і вчитель —- як рідного сина. А мати — то вже за ним пропадала. Він, бувало, як дівчина, й ложки помиє, і хмизу назбирає, й корову догляне, одним словом, усе, на що тільки його слабких сил стало. А упоравшись із роботою, не відступить від мами. Вона, бідна, лежить на ліжку, а він бере книжечку та стане читати так гарно і складно, що аж мама радіє. Так він і тепер читав і втомився. Наостанку сказав:
— Мамо. мамо, післязавтра вже Великдень, а ми які свята будемо мати?
Мама глянула на нього, і рясні сльози покотипася по її обличчю, бо жаль стало доброї дитини. А потім сказала:
— Синочку, якби дише Бог дав мені одужати, якось воно буде.
А малому закрутилися сльози в очах, хотів щось сказати, але хтось пробіг попід вікна. Семенко вийшов з хати і побачив свого шкільного товариша Василька, що прибіг його відвідати. Поговоривши дещо між собою, хлопці ввійшли до хати. Василько побачив, що в їхній хаті сумно. Не побілено, пасочок не напечено і нічого не приготовлено на Великдень. Вийшли хлопці знову на двір, а Василько питає:
— Чому у вас нічого не зварено, не спечено?
— А хто, — каже Семенко, — буде варити, коли мама хвора?
Засмутився Семенко, та й Василькові стало жаль його. Прийшов Василько додому, а мама його тоді якраз виймала з печі великодні паски. Василько глянув на паски та й каже:
— Мамо, а ви мені спекли пасочку?
— А як же, дитино, спекла, та ти знаєш, що я всім домашнім усе по пасочці печу. Ось твоя пасочка!
— А яка вона гарна! Мамо, я собі зараз її візьму.
— Та куди ти її візьмеш? Я всі до комори занесу, та і твою теж.
— Ні, мамусю, дозвольте, я її сам сховаю, коли вона моя.
— Про мене, візьми, лише дивись, щось нині не їсти, бо то не годиться.
— Ні, мамуню, я не буду їсти.
Взяв Василько свою пасочку, вибіг на двір, дав її Семенкові: «Дарую тобі цю пасочку, щоб і ви мали свята». Семенко прибіг радісний до хати і каже: «Не журіться, мамуню, будемо і ми мати свята. Подивіться, яку пасочку мені Василько подарував». Мати зітхнула, подивилася на святі образи і сказала: «Бачиш, сину, що Бог нікого в біді не залишає, хто лише у нього милість має».
До Василькової мами прийшла сусідка й спитала, як їй паски вдалися. Господиня повела її до комори, показала все печиво й додала, що найкраща паска — Василькова.
— Васильку, — сказала вона, — ану покажи свою пасочку. Василько почервонів, як буряк. Стоїть і словечка не промовить. А потім розповів, що заніс її Семенкові, бо вони бідні.
— Ви, мамо, не гнівайтесь на мене, — закінчив Василько, — що я йому свою пасочку подарував.
Мама поцілувала свою дитину, нав’язала цілу скатертину пасок, солонини, ковбас та писанок і послала Васильком бідній удовиці.
ХРИСТОС ВОСКРЕС!!!
Римсько-Католицька Церква,
вул. Декабристів 32, 54001 Миколаїв а/я 333.
Сайт: www.joseph.org.ua
e-mail: arepin13@gmail.com
тел. +38(0512)47-06-36, +38(063) 84-09-865
настоятель о. Олександр Рєпін TChr
Редактори: Рускуліс Лілія, Шаповалова Олена, с.Фаустина OSB
