Роздуми над Євангелієм
Сьогоднішнє Слово походить із Євангелія відЛуки: Лк 21, 5—19
І коли деякі говорили про храм, що він був прикрашений дорогоцінним камінням та обітними дарами, (Ісус) сказав: 
“Надійдуть дні, коли з усього, що ви бачите, не лишиться камінь на камені, який не був би перевернений.” Тоді вони його спитали: “Учителю, коли ж це буде? І який буде знак, що це має настати?” Він же відповів: “Глядіть, щоб вас не звели: багато бо прийде в моє ім’я і буде казати: Це я, — і: Час наблизився. Не йдіть слідами за ними. Коли почуєте про війни та розрухи, не страхайтеся, бо треба, щоб це сталося спершу, але кінець не зараз.” Тоді сказав їм: “Повстане народ на народ і царство на царство. Будуть великі землетруси, по різних місцях будуть пошесті й голод, появи жахливі, а з неба великі знаки будуть. Але перед усім цим на вас накладуть руки й переслідувати будуть, і волочитимуть по синагогах та по тюрмах, водитимуть перед царів і правителів з-за імени мого. І це дасть вам нагоду свідчити. Візьміть собі до серця, що вам не треба готуватися наперед, що маєте відповідати, я бо дам вам слово й мудрість, якій ніхто з ваших противників не зможе протиставитись і перечити. Вас видадуть батьки, брати, рідні й друзі, і декому з вас смерть заподіють. Вас будуть ненавидіти всі за моє ім’я. Але волосина з голови у вас не пропаде! Вашим стражданням ви спасете душі свої.
Ісус не поділяє захоплення від вигляду Єрусалимського храму. І це не тому, що не прагне підкреслити його красу. Він переконаний, що не багаті оздоби є сутністю храму, а Той, Хто мешкає в ньому. На чому ж ти концентруєш увагу, коли бачиш прекрасні речі? На що наштовхує тебе їхня краса?
«Не біжіть за тими, хто казатиме: «Це я» або «Надійшла година»». Ісус застерігає нас від очікування кінця йзабігання наперед, у майбутнє. Замість цього варто зосередитися на тому, що є зараз. «Я є», ‑ говорить Бог тут і зараз. Він біля тебе, а година, яка наблизилася, надходить тоді, коли молишся.
Коли переживаєш в молитві прихід Бога, починаєш по-справжньому відкриватися назустріч іншій людині. Подумай, з ким хочеш поділитися Божою присутністю вже сьогодні?
Проси Бога, щоб навчив тебе бачити Його в кожній ситуації та хвилині твого життя. Щоб ти вмів (вміла) бачити їхню сутність, тобто Його самого.
Переживаючи ще місяць листопад ми дуже часто зустрічаємося зі словом «смерть». Звернімо нашу увагу, на те, як сучасний світ виховує нашу розуміння про смерть. Як ми ставимося до смерті чуючи про неї майже щоденно?
У соцмережах про смерть висловлюються занадто легко.
У проговоренні теми смерті йдеться про своєрідну «напівмовність»: нам не вистачає володіння мовою (маю на увазі не українську мову, а мову як таку) для потреб розуміння і спілкування, нам не вистачає «місця» і «часу» для серйозної розмови.
У 2014 році, коли вся Україна оплакувала «Небесну сотню», стало зрозуміло, що багато мільйонів наших співвітчизників банально не знають, як висловити своє горе. Що насамперед у великих містах масово втрачено споконвічне знання про те, що може і має зробити той, у кого вмирає хтось важливий і дорогий, коли хтось гине, як герой, коли війна забирає життя в тисяч людей.
Мене тоді вразило, що майже вся «робота скорботи» – і в ті дні, і після початку російського вторгнення в Україну, перекочувала у соцмережі. А в соцмережах нині – справді поганий ціннісний ландшафт. Люди навчилися уповноважувати себе говорити про що завгодно. Відтак розмова про загиблих перестала бути розмовою про смерть як одну з «останніх речей», (а саме так на це дивиться Церква). Поступово вона зробилася обговоренням, так би мовити, казусів (у сенсі – інцидентів чи подій) або «соціально неприйнятної поведінки» (про смерть як «нечувану аномалію», «відхилення від норми» писав іще Жан Бодрійяр, зараз це його визначення сприймається майже як тренд).
Я раз по раз стикаюся з тим, що в соцмережах про смерть висловлюються взагалі без табу, занадто легко. Буває, люди вітають з Днем народження чи іменинами когось давно покійного, часом навіть через 2-3 роки після похорону, якщо зберігається «активний» профіль. Смерть френдів не раз залишається непоміченою, бо соцмережам притаманне відчуття «далекої смерті» (термін Германа Фейфеля).
Ми говоримо про смерть як про видовище
Епоха, в якій ми живемо, перетворює віртуальну, жахливу смерть, в муках, в ранах – у найдешевшу, найпоширенішу, найдоступнішу розвагу – саме тому, що це дуже «далека смерть». Покоління попередніх епох, «люди книги», проживаючи складні емоції разом з героями романів, попри все, сприймали смерть як «близьке» і принаймні якось давали собі раду з невимовним горем непоправної втрати, з відчаєм останнього кроку в небуття.
Парадокс у тому, що з настанням нинішньої епохи, коли масова культура як ніколи інтенсивно продукує образи розчленованих тіл, рік крові тощо, коли споживач блокбастерів щодня «купує смерть», запаковану в комп’ютерні ігри, коли пенсіонери щодня «емоційно обслуговують» смерть, дивлячись новини про війну в Донецькій області чи в Сирії або ток-шоу про серійних маніяків, – саме суспільство постійно говорить про смерть, але як про видовище, як про шоу, а не серйозно.
Ресентиментна свідомість глядачів телевізора накладається на дискурс віктимності, коли мало не кожен трактує себе як жертву, і все це разом скочується до міфологічної культури, коли основним сюжетом думання про смерть стає мультфільм «Коко», а не реальна історія сусіда, якому діагностували рак.
Розмови про смертність і смерть необхідні для життя
Але якщо прочитати з чотирирічною дитиною казки Андерсена, якщо разом подивитися діснеївський мультфільм про Бембі, якщо розповісти першокласникові, чому старенька бабця не повернулася з лікарні, якщо розповісти п’ятикласникові про його репресованого прадіда, який помер у товарняку, – діти все зрозуміють. Емоційний інтелект не вдасться сформувати, якщо виключити з дитячого досвіду знання про смерть. Уникання цієї теми може мати тяжкі наслідки, особливо якщо батьки, «вберігши» дитину від розмови про смерть собаки, все ж таки «не вбережуть» її від регулярного кривавого місива на телеекрані.
Особливо важливо правильно розмовляти про смерть з підлітками. Для декого особливою «зоною смертності» стає 33 роки. Можливо, 33-річний вік був таким тяжким тільки для мого покоління, може, тільки для мого середовища. Але я пам’ятаю, що ми з подругами пили вино і згадували всіх померлих 33-річних, від Ісуса Христа до Григорія Чубая (нині я би назвала разом із ними ще й Катерину Гандзюк). Та розмова дозволила принаймні декільком з нас перетривати не одну тяжку кризу.
Абсолютно точно розмови і навіть розмови-сповіді про смертність і смерть – необхідні для життя. А, починаючи з певного віку, роздуми про смерть, поступове примирення зі смертю виявляються повсякденним досвідом. Коли цей досвід, осмислений і пережитий, людина ніби опиняється в особливому соціальному просторі: менш тривожна, менш беззахисна, менш невротична, більш співчутлива, причому ця співчутливість стає ніби маркером особливої соціальної групи. У цих людей є достатньо душевної сили, любові до світу, відповідальності, емпатії, щоб говорити про смерть з тими, хто потребує відповідей на деякі свої питання. Тому що якраз ці запитання завжди найтяжчі.
https://www.chytomo.com/chomu-rozmovy-pro-smert-neobkhidni-dlia-zhyttia/
Притчa «Дідусь і Смерть».
Жив старий дідусь. Було йому вже сто років. Ось дізналася Смерть, що живе такий старий чоловік. Прийшла до нього і каже: «Час уже вмирати, дідусь».
— Дай приготуватися до смерті, — каже старий.
— Добре, — погодилася Смерть. — Скільки тобі потрібно днів?
— Три дні, — відповів дідусь.
Цікаво стало Смерті: що ж буде робити старий, як він до смерті буде готуватися?
Настав перший день. Вийшов дідусь в сад, викопав ямку і посадив дерево.
«Що ж він на другий день буде робити?», — думає Смерть.
Настав другий день. Вийшов дідусь в сад, викопав ще одну ямку, посадив ще одне дерево.
«Що ж він на третій день буде робити?», — з нетерпінням думає Смерть.
Настав третій день. Вийшов дідусь в сад, викопав ще одну ямку і посадив ще одне дерево.
— Для кого ж ти дерева садиш, — запитує Смерть. — Адже ти завтра помреш.
— Для людей, — відповів дідусь.
І відступила Смерть від старого, втекла від нього далеко-далеко.
http://narodua.com/dajdzhest-svit/prytcha-pro-smert-i-didusja.html
У притчі — про те, що любов не боїться смерті.
То ж учімося любити, щоб не боятися смерті.
Римсько-Католицька Церква,
вул. Декабристів 32, 54001 Миколаїв а/я 333.
e-mail: arepin13@gmail.com
тел. +38(0512)47-06-36, +38(063) 84-09-865
настоятель о. Олександр Рєпін TChr
Редактори: Рускуліс Лілія, Шаповалова Олена, с.Фаустина OSB
