Якір. Бюлетень парафії св. Йосифа в м. Миколаїв. 27 березня 2020р. № 13/2020 (280)

Сьогодні Слово Боже з Євангелія від св. Йоанна: Йн 11, 1-45

Отож послали сестри до нього сказати йому: «Господи, той, що любиш ти його, слабує.» Зачувши те Ісус, мовив: «Недуга ця не на смерть, а на славу Божу: щоб Син Божий ним прославився.» Любив же Ісус Марту і її сестру, і Лазаря. Тож як зачув, що той хворіє, ще два дні лишився на тому місці, де перебував. Щойно по тому мовив до учнів: «Ще раз до Юдеї вирушаймо.» Прибувши, застав Ісус його вже чотириденним у гробі. Тож відчув жалощі в дусі і, зворушений, запитав: «Де поклали ви його?» Кажуть йому: «Іди, Господи, і поглянь.» Заплакав Ісус. І заговорили юдеї: «Бач, як він його любив!» А деякі з них мовили: «Чи ж оцей, що сліпому очі зрячими вчинив, не міг так учинити, щоб і отой не помер?» І знову жалощі відчув Ісус у собі і подався до гробу. А була то печера, і камінь лежав зверху. «Відкотіть камінь», звелів Ісус. Марта ж, сестра померлого, каже йому: «Господи, відгонить уже: четвертий бо день.» «А хіба я тобі не казав, — озвавсь Ісус, — що коли віруєш, то побачиш славу Божу?» Відкотили отже камінь. І звів Ісус очі вгору й мовив: «Отче, тобі подяку складаю, що вислухав єси мене! Я добре знаю, що повсякчас вислуховуєш мене, тож тільки з-за люду, який ото стоїть навколо, сказав я: щоб вони увірили, що ти мене послав.» А промовивши те, кликнув на ввесь голос: «Лазарю, вийди сюди!» І мертвий вийшов із зав’язаними в полотно руками й ногами та обличчям, хусткою обмотаним. І сказав їм Ісус: «Розв’яжіть його і пустіть, нехай ходить.» І бачивши, що вчинив Ісус, увірували в нього численні юдеї, які зійшлися були до Марії.

Ісус, коли почув про хворобу Лазаря, знаходився біля Йордану, в місті, в якому прийняв хрещення з рук Іоанна Хрестителя. Перед своєю останньою подорожжю до Іудеї Ісус йде туди, де розпочалася його місія. Люди вертаються до місць, в яких були щасливими. Чи ти маєш такі місця, в яких почуваєшся добре? Дихаєш на повні груди, а твоє серце переповнюється щастям? Ісус запізнився. Лазар помер від свої хвороби. Спробуй уявити, що відчували в цей момент Марія та Марта. Їхній улюблений брат помер, уже чотири дні лежить у гробі. «Господи, коли б ти був тут, мій брат би не помер». Прислухайся зараз, скільки болю в цих словах, скільки розчарування й утраченої надії. Коли Ісус побачив Марію, яка гірко плакала, і юдеїв, котрі тужили разом із нею, Він глибоко зворушився й горював із ними. Ісус занурився всією істотою в страждання тих, кого так сильно любив. Він увійшов в темноту гробу Лазаря, щоб принести світло життя. Сьогодні Ісус приходить до тебе.

Смерть зустрічається з життям, радість переплітається зі смутком, розчарування зустрічає надію. А як це діється в твоєму житті? Поділися цим з Ісусом, Котрий зараз є поряд.

ПАПА: З НАМИ У ЧОВНІ ІСУС, ЯКИЙ ВГАМОВУЄ БУРЮ

Пропонуємо вашій увазі проповідь, яку виголосив Папа Франциск під час молитовного чування перед входом до базиліки Святого Петра в наміренні припинення пандемії у світі

«Прийшов вечір» (Мк 4,35). Так починається євангельський уривок, який ми вислухали. Вже протягом кількох тижнів здається, що зійшов вечір. Густа пітьма спустилася на наші площі, вулиці та міста; вона запанувала над нашими життями, наповняючи все оглушливою тишею та гнітючою порожнечею, що паралізує кожну річ, яку зустрічає на своїй дорозі: це відчувається в повітрі, в жестах, про це говорять погляди. Ми виявилися зляканими та розгубленими. Як учнів з Євангелії, нас несподівано застала неочікувана та несамовита буря. Ми усвідомили, що перебуваємо в одному човні, всі вразливі та дезорієнтовані, але, водночас, важливі та потрібні, всі покликані залишатися разом, всі потребуючи взаємно підтримувати одні одних. У цьому човні… присутні всі ми, всі… Як ті учні, що одноголосно взивають і з тривогою кажуть: «Гинемо» (38), так і ми зрозуміли, що не можемо прямувати далі кожен сам по собі, але тільки разом.

Дуже легко розпізнати нас у цій розповіді. Але важко зрозуміти поведінку Ісуса. В той час, як учні стривожені та у відчаї, Він перебуває на кормі, тій частині човна, яка першою йде під воду. І що Він там робить? Незважаючи на метушню, спокійно спить, уповаючи на Отця: це єдиний випадок у Євангелії, коли бачимо сплячого Ісуса. Коли ж Його розбудили, заспокоївши вітер та води, звернувся до учнів з картанням: «Чого ви такі боязкі? Ще досі не маєте віри?» (40).

Постараймося зрозуміти, в чому полягає брак віри в учнів, який протиставляється довірі до Ісуса? Вони не перестали вірити в Нього, в дійсності, призивають Його. Але погляньмо, як взивають: «Учителю, тобі байдуже, що гинемо?» (38). Чи Тобі байдуже: вони вважають, що Ісус не цікавиться ними, не дбає про них. Серед нас, у наших сім’ях, однією з речей, яка найбільше болить, є тоді, коли чуємо: «Чи ти мною не хвилюєшся?». Це речення, що ранить і викликає бурю в серці. Воно потрясло також Ісуса. Бо нікому так не залежить на нас, як Йому. В дійсності, як до Нього звернулися, Він спасає Своїх зневірених учнів.

Буря викриває нашу крихкість та залишає відкритими ті фальшиві та поверхневі забезпечення, на яких ми побудували свою програму дій, наші проекти, звички та пріоритети. Вона показує нам, як ми залишили приспаним і покинутим те, що живить, підтримує та дає сили нашому життю та нашим громадам. Буря виставляє нагими всі постанови «запакувати» та забути про все те, що живило душу наших народів; усі ці спроби знеболення через звички, що виглядають «спасенними», які неспроможні посилатись на наше коріння, призивати пам’ять наших літніх людей, позбавляючи, таким чином, імунітету, необхідного для того, аби долати випробування.

Завдяки бурі спав макіяж отих стереотипів, якими ми приховували наші «еґо», завжди перейняті власною зовнішністю; ще раз відкрилася ота благословенна спільна приналежність, якої не можемо позбутися: приналежність братів і сестер.

«Чого ви такі боязкі? Ще досі не маєте віри?». Господи, Твоє слово цього вечора вражає нас і стосується нас усіх. У цьому нашому світі, який Ти любиш більше від нас, ми на повній швидкості мчалися вперед, почуваючись сильними й здатними на все. Жадібні заробітків, ми дозволили речам поглинути нас, а поспіхові – відволікати. Ми не зупинилися на Твої заклики, не пробудилися перед обличчям війн і несправедливості планетарного масштабу, ми не почули волання бідних, нашої важкохворої планети. Ми, незворушні, прямували вперед, вважаючи, що будемо завжди здоровими в хворому світі. Тепер, коли перебуваємо серед розбурханого моря, благаємо Тебе: «Прокинься, Господи!».

«Чого ви такі боязкі? Ще досі не маєте віри?». Господи, Ти звертаєшся до нас із закликом, із закликом до віри. Увірувати не так у те, що Ти існуєш, як приходити до Тебе й довіритися Тобі. В цей Великий Піст наново звучить Твій нагальний заклик: «Наверніться», «поверніться до мене всім серцем». Ти закликаєш нас прийняти цей час випробування як час вибору. Це не час Твого суду, але нашого: час обирати, що є цінним, а що проминає, відокремити необхідне від того, що не є таким. Це час перевстановити курс нашого життя в напрямку до Тебе, Господи, й до ближніх. І можемо скерувати свій погляд на численних зразкових супутників, які серед страху відповіли даром свого життя. Це діюча сила Святого Духа вилилася й сформувалася у сміливій і великодушній самопожертві. Це життя Святого Духа, здатне вивільнити, належно оцінити та показати, як наші життя підтримувані простими людьми, зазвичай, забутими, що не з’являються в заголовках газет і журналів, ні на великих подіумах останніх шоу, але, без сумніву, пишуть сьогодні вирішальні події нашої історії: лікарями, медбратами й медсестрами, працівниками супермаркетів, прибиральниками, доглядальницями, перевізниками, правоохоронцями, волонтерами, священиками, богопосвяченими особами й багатьма-багатьма іншими, які зрозуміли, що ніхто не спасається наодинці. Перед обличчям страждання, де можна по-справжньому виміряти поступ наших народів, відкриваємо та відчуваємо архиєрейську молитву Ісуса: «щоб усі були одно». Скільки ж то людей кожного дня вправляється в терпеливості та поширює надію, дбаючи про те, щоб сіяти не паніку, а співвідповідальність. Скільки ж то татів, мам, дідусів і бабусь, вчителів показують нашим дітям за допомогою малих щоденних жестів, як долати, як проходити через кризи, пристосовуючи звички, підводячи погляд і спонукаючи до молитви. Скільки ж то людей моляться, жертвують і заступаються за добро всіх. Молитва й тихе служіння: це наша переможна зброя.

«Чого ви такі боязкі? Ще досі не маєте віри?». Початком віри є пізнати, що потребуємо спасіння. Ми не самодостатні, наодинці потонемо: ми потребуємо Господа як давні мореплавці – зір. Запросімо Ісуса до човнів нашого життя. Вручімо Йому наші побоювання, аби Він переміг їх. Як учні, пересвідчимося, що з Ним на борту не потрапимо в корабельну аварію. Бо такою є Божа сила: повернути на добро все те, що трапляється, також і жахливі речі. Він вносить спокій у наші бурі, бо з Богом життя ніколи не вмирає.

Господь ставить перед нами виклик і серед нашої бурі запрошує нас розбудити й оживити солідарність і надію, здатні додати стійкості, підтримки й значення тій порі, коли здається, що все зазнає корабельної аварії. Господь пробуджується, аби пробудити й наново оживити нашу пасхальну віру. Ми маємо якір: у Його хресті ми були спасенні. Ми маємо штурвал: у Його хресті ми були викуплені. Маємо надію: в Його хресті ми були оздоровлені та пригорнуті, аби ніщо й ніхто не відокремили нас від Його спасенної любові. Серед ізоляції, в якій страждаємо від нестачі почуттів і зустрічей, досвідчуємо нестачу багатьох речей, ще раз послухаймо звіщення, яке нас спасає: Він воскрес і живе поруч з нами. Зі Свого хреста Господь закликає нас віднайти життя, яке нас чекає, поглянути на тих, які ставлять перед нами вимоги, закликає зміцнити, розпізнати та посилити благодать, що в нас перебуває. Не гасімо блідого вогника, що ніколи не зникає, дозвольмо йому наново розпалити надію.

Обійняти Його хрест означає віднайти мужність обійняти всі суперечності теперішнього часу, покинувши на мить наше стремління до всемогутності й володіння, аби зробити місце для креативності, яку лише Святий Дух здатен викликати. Це означає знайти мужність відкривати простір, в якому всі можуть почуватися покликаними та дозволити на нові форми гостинності, братерства й солідарності. В Його хресті ми були спасенні, щоби прийняти надію та дозволити на те, аби вона посилювала та підтримувала всі заходи та можливі шляхи, що можуть допомогти нам вберегтися та оберігати. Пригорнутися до Господа, щоби пригорнутися до надії: ось сила віри, що визволяє від страху та дає надію.

«Чого ви такі боязкі? Ще досі не маєте віри?». Дорогі браття й сестри, з цього місця, що розповідає про стійку немов скеля віру святого Петра, хочу цього вечора ввірити вас усіх Господеві за заступництвом Богородиці, Здоров’я Свого люду, морської Зорі серед бурі. Нехай же із цієї колонади, що обіймає Рим та ввесь світ, немов утішаючі обійми, зійде на вас Боже благословення. Господи, благослови світ, даруй здоров’я тіла та утіш серця. Ти закликаєш нас не боятися. Але наша віра слабка, Господи, й ми боязкі. Але Ти, Господи, не залиш нас під владою бурі. Ще раз скажи: «Не бійтеся» (Мт 18,5). І ми, разом зі святим Петром, «усяку журбу покладемо на Тебе, бо Ти піклується про нас» (пор. 1 Пт 5,7).