Сьогодні Слово Боже з Євангелія від св. Матея: Мт 10, 37 — 42
Ісус сказав до своїх апостолів: «Хто любить батька або матір більше, ніж мене, той недостойний мене. 
І хто любить сина або дочку більше, ніж мене, той недостойний мене. Хто не бере свого хреста й не йде слідом за мною, той недостойний мене. Хто своє життя зберігає, той його погубить; а хто своє життя погубить задля мене, той його знайде. Хто вас приймає, той мене приймає; а хто мене приймає, той приймає того, хто мене послав. Хто приймає пророка, тому що він пророк, той одержить пророчу нагороду, і хто приймає праведного, тому що він праведний, той одержить праведничу нагороду. Хто напоїть, як учня, одного з цих малих тільки кухликом холодної водиці, істинно кажу вам, той не втратить своєї нагороди..»
Ісус не закликає до ненависті своїх ближніх. Ми повинні любити їх так міцно, як тільки можемо, зберігаючи при цьому свободу, щоб йти туди, куди Господь пошле нас. Святий Ігнатій Лойола заохочує до «святої байдужості», тобто такого використання світу й будування таких стосунків, у яких немає невпорядкованої прихильності, що унеможливлює наслідування Христа. У якій ситуації власного життя ти можеш зробити ще більше добра, вийти із зони власного комфорту навіть тоді, коли інші не будуть розуміти твоєї поведінки?
Не вдасться повністю прийняти Христа, не приймаючи самого себе. Не можна також відкриватися для інших людей, якщо не відкриєшся для себе. Як же добре бути найкращим приятелем для себе! Якщо іноді не вмієш бути доброзичливим до себе, не вистачає тобі терпіння, вимагаєш від себе понад міру, попроси Ісуса, щоб допоміг тобі подивитися на себе Його очима, які приймають та кохають тебе безумовно.
Хто у твоєму оточенні є той «найменший», хто очікує склянку свіжої води? Підтримка, молитва, добре слово, усмішка… Може, ця людина є близько до тебе, у твоєму щоденному оточенні? А може, це ти сам, сама є цим «найменшим»? І можеш дати собі доброзичливість, любов і милосердя?
Попроси Ісуса, щоб навчив тебе приймати себе та інших з сердечністю й добротою, а також зауважувати «найменших» у твоєму щоденному житті.
Історія Літанії до Пресвятого Серця Ісуса
Серце Ісуса, святине Божа
«Кричатиме каміння!» — говорить наш Господь Ісус людям, які намагалися утішити радіючих на його честь. Це пророцтво здійснилося, як може побачити кожен, хто подорожує землею, населеною християнами. Європа, чиї нації сьогодні здебільшого забули про Бога, все ще кричить високими вежами соборів її столиць, невеликими вежами сільських храмів, величними стінами абатств та монастирів. Достатньо зайти під дах такого храму, щоб людські думки віднялися до гори — «Бог — світло», здаються кликати вітражі та колони різних кольорів і висот. І все ж таки наріжний камінь під такі місця, як Ясна Гура, Шартр, базиліки Рима — був закладений набагато раніше, ніж народилися його будівельники. Не було би їх, якби одного разу Богородиця не народила Сина і не поклала Його в ясла.
Храм Божий — це Серце Христа. Скільки було збудовано пірамід, храмів, статуй, шукаючи Творця, бажаючи наблизитись до Нього, ніби навпомацки, як св. Апостол Павло. І тут сам Бог подарував нам храм, якого Він хотів — таке людське серце, як наше, але досконале і безгрішне, об’єднане з Сином Божим, вічною Особою Трійці.
Серце Ісуса — це завжди відкритий храм, що символізує його посмертна рана. Щоразу, коли хтось хоче наблизитися до Бога, все, що він повинен зробити, — це прийти в храм. Він завжди відкритий, для кожного є місце, постійно горить яскраве світло Божої присутності. Наші душі можуть відчути це саме зараз під час адорації Пресвятого Таїнства. Серце Ісуса — це храм Божий, побудований Ним для нас, для людей. Тут ми вчимося віддавати славу Всевишньому, дякувати Йому за все, просити Його про те, що нам потрібно, і вибачатися за нещастя наших гріхів. Це Євхаристійне Боже Серце — це не лише храм, але й серце наших храмів. Будь то великий, готичний собор чи невелика лікарняна каплиця — усі католицькі церкви мають одне завдання — дати нам місце духовного вступу до «живого храму», яким є сам Ісус, Його Серце. Тому в дарохранительниці б’ється серце кожної церкви, тому, коли ми входимо до храму, стаємо на коліна і робимо благочестиво знак хреста. Ми не повинні дозволяти нікому ставитися до Божого дому лише як до пам’ятки архітектури.
Однак доброта Господа нашого ще більша. Наприкінці літанії ми молимось, щоб Він зробив «наші серця на подобу свого Серця». Це означає, що моє серце теж повинно бути храмом! Бог хоче жити в ньому, саме через Пресвяте Таїнство, отримане благочестиво і гідно, з любов’ю та усвідомленням того, що це Живий Хліб, справжня Особа Господа Ісуса, присутня в ньому для нас. Якби ми могли бачити Божу велич у серці іншої людини, ми, ймовірно, більш поважали би себе як християни. Не займалися бійками, плітками. Присутність Ісуса треба поважати, особливо в його «людських храмах». Кожна людина має в собі цю таємницю, мої близькі, але і незнайомі люди. Ось чому Господь Ісус говорить нам з любов’ю та напімненням: «Те, що зробили одному з Моїх найменших братів, ви зробили Мені”.
Шануймо і любімо Серце Ісуса та всі Його храми!
Тема цього заклику взята із Старого Завіту. Серце Ісуса порівнюють з єрусалимським храмом, побудованим Соломоном. Цей храм є фігурою Серця Ісуса.
Що означає бути фігурою? Ми говоримо, що Ісаак, несучи деревину і піднімаючись на гору, де він повинен був померти, — це фігура Христа, що несе хрест на гору Голгофу. Ми говоримо, що Ноїв ковчег — це фігура Церкви, яка дає спасіння людям. У Старому Завіті багато таких фігур. Отже, фігура — це як символ чи пророцтво, промовлене не словами, а дією людини. Це образ або подія, що відбувається в Старому Завіті і пророкує щось, що відбудеться в Новому Завіті.
Єрусалимський храм євреї розглядали як святе місце, як Божу оселю. Храм Соломона був побудований за тисячу років до народження Христа. Десятки тисяч робітників працювали в тиші сім років. Камінь відповідних розмірів готували в кар’єрах. Цей храм вважався одним із семи чудес світу. Після урочистої молитви царя, з неба зійшов таємничий вогонь, який спалив жертви, підготовлені на кам’яному вівтарі. Таємничий туман заповнив храм, і Бог сказав Соломону: «Я освятив цей храм, що ти збудував, оселивши там навіки моє Ім’я. Очі мої і серце моє будуть там на всі віки.» (пор. 1 Цар 9, 3). Відтоді жертвоприношення тварин приносилися Богові тут щоранку та ввечері.
У найсвятішому місці все було зроблено із золота. Ковчег Завіту був покритий золотим, а також оздоблений двома статуями херувимів, що прикрашали Ковчег. Був там золотий свічник, вівтар для жертвоприношення, також досить багато дорогих каменів. Усі багатства, які накопичив Соломон у цьому храмі, — це фігура, образ досконалості Божого Серця. Але що таке золото, срібло та дорогоцінні камені порівняно з дарами, якими Божественні Особи наповнили Святе Серце Ісуса? Це храм, прикрашений усією природною і надприродною досконалістю. У цьому храмі Бог отримує пошану, гідну своєї божественної величності.
Пресвяте Серце Ісуса було оздобленне набагато досконалішою красою, ніж храм Соломона. Не через вогонь, що сходить з неба, або через таємничий туман (пор. 2 Хр 7, 1-3), через саму Божественність, яка наповнює і проникає в них. Це було освячене не обрядом, навіть найсвятішим, але голосом Бога Отця: «Це є Син мій улюблений, якого Я уподобав» . Усі жертви, принесені в Соломоновому храмі, були лише фігурою нескінченної жертви, яка здійснилася в Серці Ісуса — жертва, яку приніс за нас втілений Син Небесному Отцю.
Храм Соломона був єдиним місцем поклоніння єврейського народу. Святе Серце Ісуса — це також єдиний досконалий храм Бога. Сам Христос назвав себе храмом. Коли євреї вимагали від нього знаку, доказу, що Він мав право піклуватися про храм в Єрусалимі, Ісус, вказуючи на себе, сказав: «Зруйнуйте цей храм, – і за три дні Я підніму його» (пор. Йн 2, 19).
Серце Ісуса — досконала жертва Богу Отцю. Вогонь любові палав у Ньому, як на вівтарі в Єрусалимському храмі.
Ісус хоче, щоб ми приєднали наші молитви до Його жертв, щоб Він разом приніс їх Отцю. Чи є наші молитви є такими, що Син їх може запропонувати Отцю? Давайте подумаємо про це, читаючи наші щоденні молитви.
Василь СУХОМЛИНСЬКИЙ
Красиві слова і красиве діло
Серед поля стоїть маленька хатина. її побудували, щоб у негоду люди могли сховатися й пересидіти в теплі.
Одного разу серед літнього дня захмарило й пішов дощ. А в лісі в цей час було троє хлопців. Вони сховалися в хатинці й дивилися, як з неба ллє, мов з відра.
Коли це бачать: до хатини біжить ще один хлопчик. Незнайомий. Мабуть, з іншого села.Одежа на ньому була мокра, як хлющ. Він тремтів од холоду.
І ось перший із тих хлопців, які сиділи в сухому одязі, сказав:
— Як же ти змок на дощі! Мені жаль тебе…
Другий теж промовив красиві й жалісливі слова:
— Як страшно опинитися в зливу серед поля! Я співчуваю тобі…
А третій не сказав ні слова. Він мовчки зняв із себе сорочку й дав її змоклому хлопчикові. Той скинув мокру сорочку й одягнув суху.
Гарні не красиві слова. Гарні — красиві діла.
Римсько-Католицька Церква,
вул. Декабристів 32, 54001 Миколаїв а/я 333.
Сайт: www.joseph.org.ua
e-mail: arepin13@gmail.com
тел. +38(0512)47-06-36, +38(063) 84-09-865
настоятель о. Олександр Рєпін TChr
Редактори: Рускуліс Лілія, Шаповалова Олена, с.Фаустина OSB
